“Не варто про це навіть нікому говорити”! ― часто радять мені подруги.

Та чого ж? Я не бачу нічого поганого у віці. Для мене немає чогось страшного у тих цифрах. Повірте, не треба боятися.

Мій вік ― це моє життя. Це все, що пройдено, прожито, пережито. Це все, що було; все, що є і все, що мене чекає попереду. Бо ж своє майбутнє ми формуємо самі, щомиті. Ми творимо його своїми вчинками, словами, думками, своїм відношенням до того, що відбувається, до людей та всього світу.

Життя ― штука безкінечно цікава. Так, цікава і непередбачувана. Завжди тебе дивує, ставить у незручне становище. Життя завжди змушує тебе робити вибір. І цей вибір дуже різний: від того, яку сукню сьогодні одягнути, до вибору, від якого може залежати саме життя.

Чи задоволена я тим, що у моєму минулому? Так, я з величезним теплом згадую і найщасливіші свої моменти і найскладніші.

Чи завжди я була задоволена собою, своїми діями? Ні. Так не було. Я завжди розуміла, що не все знаю і можу, що не завжди права. Та й не завжди я мала рацію і кулемет. А не завадило б.

Чи були в мене помилки? Так і їх було багато. Шкодую? Ні. Кожен мій вчинок, доречним він був чи ні, ― це була моя можливість на тому етапі життя.

І зробити по-іншому, у тих моментах, я була не здатна. Чи була я невпевненою в собі, чи сумнівалася? Безперечно. Та я точно знаю, що завжди я була чесною з собою. Кожен свій вибір я чітко усвідомлювала, чому я це роблю і для чого. І відповідальність за все я мала, в першу чергу, перед собою.

Я добре усвідомлюю себе в 15 років, в 25, в 45 і тепер. Я знаю різницю і вона мені подобається. Я люблю своє життя.

Деякі жінки прагнуть ховати свій вік. Дехто хоче бути дівчинкою завжди. Комусь прикро від того, що уже не тридцять. Дарма!!!

Хіба можна відмовитися від того, що було? Від першого кохання і першої зради. Від першого класу своєї дитини і від випускного у ВУЗі. Від першого саду, який обговорювало мало не пів міста, до проектів, які стають признаними у світі.

Хіба можна сказати, що у мене не було тих років, коли я була змушена одягатися у секонд-хенді і неймовірно раділа тим стильним образам, які створювала для себе з дешевих речей? Не можна, ніяк не можна!

Або невже можна відмовитися від того щастя, коли твоя дитина вперше подивилася на тебе своїми оченятами, в обсервації третього роддому на старому місті?… Чи забути радість від переселення у перше власне житло?! Ні, не можна. Та й не варто! Бо все це і є суть життя.

Бо все це не можна вмістити у менший проміжок часу. У мене ― не можна! Навіть коли я згадую кожен свій рік, то я бачу його безцінність. Так, саме безцінність для мене. Для мого росту, розвитку, для усвідомлення себе як особистості.

Бути собою, жити своє життя ― це неймовірна втіха і насолода. Це круто! Розуміти що і на якому етапі тобі таки вдалося змінити в собі ― безцінно.

А якщо згадати ті роки, коли ніби і нічого не відбувалося, коли був час переосмислювати, заглиблюватися в собі? То я лише згодом зрозуміла, що ті роки були манною небесною.

Чи знаю я злидні? Так, дуже добре знаю, як це не мати чим заплатити за проїзд у трамваї. Знаю як це, коли вся сім’я живе на твою зарплату у сто доларів. І за це я вдячна, бо ж саме такі моменти змушують нас задіяти найглибші свої потенційні можливості. Саме такі речі змушують нас відкидати все зайве, наносне, не потрібне у собі. Саме так, ми отримуємо нагоду ставати самі собою. Тут важливо не поринути в образи і претензії до близьких, до свого життя. Важливо розуміти, що всі причини наших проблем у нас самих. І вирішити їх можемо, найчастіше, лише ми самі.

Негаразди, злидні, зради, знецінення, приниження ― це все шлях до пробудження істинного «Я». Не озлоблення і звинувачення всього світу, не посилання на обставини дають нам можливість бути щасливими. А саме розуміння себе, прийняття себе та самовдосконалення ― дають розуміння свого щастя.

Люди ― це наша підтримка, допомога, дружба, любов…

Люди ― це наші судді, заздрісники, злодії, зрадники…

Кому дякувати більше? Не знаю. Вдячна всім.

Але особливо вдячна тим, хто міг підтримати віру в себе. Тим, хто хоча б раз сказав мені «ти зможеш».

В житті немає нічого випадкового, не буває випадкових людей, непотрібних знайомств, зустрічей, які не мають значення. Ми один для одного дуже важливі і необхідні. Бо тільки у взаємодії ми ростемо. Все і всі залишають слід у нашому житті.

То ж я у свої 55 щаслива і вдячна. Вдячна дуже багатьом людям: рідним і близьким, друзям і бувшим друзям, тим, хто поряд і тим, хто пішов своїм шляхом.
Коли задумуюся, то мені здається, що всі ці роки я пройшла босоніж, а часом і голою. Хоча мої ноги тепер цілі і я маю зручне взуття, знаю, що ми в особливому часі. І всі, час від часу, будемо розуміти, що йдемо босоніж і будемо знати, що ми всі практично завжди голі. Все інше ― ілюзії. І ці ілюзії ніколи не змінять нашої суті. І якщо хтось і бачить мене іншою, то для себе самої я є такою, як є ― босою і голою.
Та коли я зазираю у глибини свого дзеркала ― мені подобається те, що я бачу. Мої рани загоюються, а рубці додають сили і впевненості. Любов і вдячність дає мені натхнення на життя і творчість. Знання і досвід запевняють, що попереду ще всього багато, всього різного, всього мого…