«Це ― утопія!» Таке визначення моїм мріям і прагненням дав колись, ще на початку 90-х, мій друг Анатолій. «Світ не такий, яким ти його хочеш бачити. І люди не такі. І ти сама не така. Ти хочеш побудувати «город солнца». Подивись на реальний світ. Так, як ти хочеш ― не буває», ― стверджував він.

Не буває?! А як буває?

Тільки прочитала доволі відомий твір Марії Матіос «Майже ніколи не навпаки». Розуміння реальності описаного життя мене не відпускає. Так воно є. І я таке бачу все життя навколо. Все переплетено, все перемішано. Добро і зло. Все це навкруги, і в сім’ях, і в родинах. Між найближчими і найріднішими. Люди є такими, якими вони є.

Найсумнішим є те, що, не рідко, визначальними у житті одних людей є ниці, жорстокі вчинки інших. Вчинки, які породженні заздрістю, жадністю та хіттю нещасних людей. Людей, які не вміють любити, а прагнуть лише володіти, мати, могти, домінувати… Примітивний хід думки породжує зверхність та жорстокість. Та й наслідки таких вчинків можуть бути нищівними. І не завжди можна хоча б щось змінити…

Лише любов може цьому протистояти. Лише любов дає людині сили жити і мати сили змінювати свій світ так, щоб бачити його гармонію і красу. Та й дуже часто у нас все ніби не завдяки, а не зважаючи на…

У своєму творі Марія Матіос не просто описує події в часі, не робить якісь висновки чи узагальнення ― ні. Вона осмислює життя у різних його проявах. Вона дає своє розуміння людини, ситуації, обставин. І все. Вона не повчає, не звинувачує і не виправдовує. Та кожен читач легко відслідковує взаємозалежність подій та вчинків героїв її творів.

Чи може кожен, для себе особисто, обирати власний шлях? І чи цей шлях є саме таким, яким його робимо ми самі? Чи завжди лише наш вибір формує наші бачення, наші сприйняття?

Я, як і кожна дівчинка, з дитинства мріяла та прагнула любові, злагоди та взаєморозуміння. В юності мені здавалося, що це просто і легко. Я вважала, що з усіма можна домовитися і що кожна людина, по суті, прагне добра. Я була впевненою, що ось-ось все налагодиться, всі дійдуть до розуміння і настане загальне добро.

Ой, як було важко визнавати, що з кожним кроком все ставало складнішим, з кожним разом приходилось усвідомлювати нові глибини людських вчинків. Мої ілюзії поступово розвіювалися, а реальна дійсність спонукала до переосмислення життя. А от мріяти і вірити, я не перестаю і тепер.

Та хіба ж це лише я одна мрію і хочу бачити гармонію та досконалість цього світу? Хіба мої прагнення краси і гармонії є наївними і утопічними? Та ні!

Кожен створений мною сад ― це місце гармонії, краси і досконалості. Саме так, я не перебільшую. І в світі дуже багато місць, створених природою чи людьми, які спонукають до розуміння та відчуття гармонії та краси. Вони є підтвердженням висоти людської думки, сміливості мрій та здорових амбіцій. Такі місця породжують неймовірно високі емоції у людей та дарують натхнення для власної творчості…

Істинні митці викликають своєю творчістю емоційну реакцію.

Так, саме емоція людини ― це найцінніше для кожного творця. Наші емоції ― це те, що формує наше життя, наші вчинки, слова, здоров’я… Саме емоції дають нам можливість відчувати, що ми є щасливими.

Для мене творчість можлива лише зі світлом і любов’ю в душі. Я маю любити і поважати тих людей, для кого я створюю свої сади. Це не є перебільшенням, у мене інакше не буває. Не виходить. Мовчить душа, не народжуються картини і немає чого змальовувати на папір. У таких випадках я просто не працюю. Звісно, не всім потрібна моя творчість.

Якось двоє, дуже поважних чоловіків, на середині втілення в життя проекту, почали вимагати від мене роботи по собівартості. Два тижні мене пресували в моєму ж кабінеті. І це вже було після більш як десяти років творчої роботи. Я все думала чому, в чому я помилилася? Люди прийшли саме до мене. Поставили завдання: щоб було найкраще в цьому місті. Я створила такий проект, який міг би бути найкращим саме для цих людей, в усьому світі. Вони затвердили кошторис. Моя компанія виконала значну частину роботи. А потім «ми такі люди, що нам треба саме так, як ми хочемо ― «по сєбєстоїмості».

Я все думала чому, де я помилилася? Як я змогла творити? Як у мене для них родився такий красивий проект? Потім я зрозуміла, що маю щастя бачити у кожній людині те найкраще, що у ній є. Так, саме це і дає мені можливість любити і поважати.

А це світло і краса є у кожного. Повірте ― є. Можливо, воно заховане так, що людина і сама його не може збагнути. Але воно є. Це світло іноді з’являється лише якось, при нагоді, одномоментно. А далі годі його й шукати. Але ж є такі, в яких воно горить завжди, не зважаючи ні на що. Варто лише подивитися в очі. Є такі, в яких воно в середині і йому вже необхідно проявитися назовні, йому потрібно освітлювати світ, а не випалювати нутрощі…

От і з такими я і створюю свої сади. І з такими ми ці сади разом плекаємо. І таким людям ці сади дарують емоції, творчу наснагу і підтримують їхнє світло у важку годину. Всі ми ― «такі люди». Ми всі однакові, але ми всі дуже різні.

І якщо для когось мої погляди і пріоритети ― це наївність і утопія, то для когось ― вони зрозумілі та життєвонеобхідні.

І не біда, коли в процесі взаємодії те світло зникає. Зникає, бо ж гроші, порадники, заздрісники, страхи та гризоти… Завжди може прийти той час, коли воно з’явиться знову. І це може статися, навіть, і в цьому житті.

Цей рік ― інший. Для всіх. Так, не було ніколи. Ніхто навіть і придумати не міг, як воно може бути. Але є. Є і далі буде. Як? Ми не знаємо. Але щоб жити ми маємо любити, маємо мати мрії та надії. Ми маємо змінювати себе і змінювати свій світ. Як? Ну це вже кожен сам. Сам і для себе буде вирішувати та діяти.

Як у мене тепер? Не просто. Але створені цьогоріч сади дарують натхнення неймовірним людям. Лише подумки, заходячи в ці сади, я теж отримую хвилі щастя і творчої наснаги. А дивлячись в очі людям, з якими ми йдемо у цьому часі, я ще більше люблю життя і бачу силу, розум, мудрість і добро. Тому знаю ― все буде добре. Головне, берегти своє світло і свій світ.