Не можу сказати, щоб я особливо любила фізичну працю. Скоріше я її не люблю. Я, звісно, завжди працювала і робила все, що потрібно та робила все добре ― бо інакше не вміла. Але сили на те я тратила невиправдано величезні. Важка праця людину виснажує не лише фізично, вона виснажує душу. Колись вона її очищує, а колись і знесилює ― до дна. Добре це чи ні. Хто знає? У кожного по-своєму та всьому свій час.

Проте, коли я дізналася, що в нашому інституті уже вдруге формувався будівельний загін для роботи в Сургуті, я задумалася. З одного боку, працювати на будівництві мені не дуже-то й хотілося. А-от з іншого ― я дуже хотіла побувати у тих далеких краях, побачити ту природу та життєвий уклад. Трохи подумавши, розуміючи, що на захід нам дороги закриті, я вирішила, що це чудова можливість побачити той північний схід. Десь на ментальному рівні я відчувала, що той світ інший та точно знала, що мені потрібно його побачити.

В загін «Спектр» брали не всіх. Він формувався з хлопців факультету ЗТД. Та задля якогось там кворуму, в загоні обов’язково мали бути дівчата. З нашого факультету, крім мене, мабуть, ніхто і не претендував на участь у «виїздному студзагоні», а я спробувала. Мене взяли. Може хлопці й не дуже хотіли таких працівників, та підтримка керівництва комітету комсомолу інституту зробила своє. Бо ж я ― староста групи, отримувала найвищу стипендію, імені одного декомунізованого діяча і взагалі ― дуже хороша студентка.

Батькам я грунтовно та аргументовано розповіла, що хочу заробити грошей, бо ж скільки можна вже сидіти в них шиї. Не знаю, чи я у те сама вірила, і чи батьки повірили, що я там щось зможу заробити, але гроші на оплату всіх дорожніх зборів таки дали. Батьки мене завжди підтримували, мені довіряли і завжди були впевнені, що дурниць я не нароблю. Звісно, вони розуміли, що я дуже хочу туди поїхати та, мабуть, цього їм було достатньо. Тож, я їду.

Мене призначили у маленьку команду «квартир‘єрів», які мали вирушити тижнем раніше від всіх. Для того, щоб розбити палатки та влаштувати весь побут для нашого загону, я зібрала всі речі згідно списку ― все помістилося в один рюкзак. Перед самим вильотом зробила манікюр, бо ж розуміла, що там навряд чи така послуга буде доступною. Та й у формі будзагону, в джинсах, голубих кросівках і в своїх улюблених кольорових гетрах, я вирушила у подорож.

В Сургут ми вилітали з Києва.

Першим потрясінням для мене був вигляд з літака на болота та димові стовпи від горіння газу. М’яко кажучи, це цікаво. Вже потім ми дізналися, що дороги там всі виключно бетонні. А з’їхати машині з дороги, значить погрузнути в болоті, з якого навіть не наважуються когось витягувати.

Другим незручним моментом були кричащі дозиметри працівників аеропорту, які перевіряли нас на виході з трапу літака. Йшов 1986 рік. Чорнобиль. Нас всі сторонилися, дивилися співчутливо та насторожено. Сприймалося це все якось незручно, неприємно та образливо.

Далі з’ясувалося, що ми маємо розміститися в лісочку на окраїні міста. П’ятеро хлопців і я. Моїм головним завданням було нагодувати всіх. Саме це, для мене, проблемою і не було. Та стан того кухонного обладнання змусив мене трохи запанікувати.
―Ти хоч розумієш, що це все потрібно вимити?! ― якось дуже зверхньо та образливо запитав мене командир загону…

Коли я все відмила та приготувала їжу, зрозуміла, що мій манікюр був зайвий. Руки розпухли, кутикула запалилася.
Інші хлопці були уважними, мене підтримували та допомагали. Ми всі понамащували відкриті частини тіла, лице і руки якоюсь суспензією з гидезним запахом ― від комарів.

Після вечері, усі шестеро, душевно сиділи біля вогнища. Звучала гітара, ми співали студентських пісень: радість, романтика, мрії збуваються.

Поки я готувала їжу, хлопці розбили кілька палаток. Неподалік від нашого табору стояли будинки. Вони виявилися гуртожитками вахтовиків. Вахтовики ― це чоловіки, які працювали на будівництві чи на газових скважинах, чи може ще десь та приїжджали на кілька місяців з «великої землі». Поки ми відпочивали біля багаття, хтось з них до нас підходив, вітався та спілкувався з хлопцями…

Спати мене вклали у центрі хлопчачої палатки. Я, звісно, виказувала глибоке невдоволення та запевняла, що мені і в окремій палатці буде добре. Але мені пояснили, що тут накази потрібно виконувати. Стомлені, після дороги більш як у три тисячі кілометрів, ми були дуже сильно. Тому я заснула одразу ж, як тільки помістилася у свій спальний мішок…

Літо в Сургуті зовсім не таке, як у нас. Воно коротке, холодне. Сонця небагато. Небо низьке. Здається, що піднімеш руку і дістанеш до нього. Хмари, ніби-то, лежали у нас на головах.

Але ліс там був неймовірний. Велетенські хвойні дерева, перини з мохів, кущі чорниці, суниці, малини. Ступаєш на ті мохи, а ноги пружинять і ти гойдаєшся, і боїшся, що можеш провалитися невідомо куди.

Та найбільше в тайзі мене вразили мухомори! Так, саме мухомори. Розміром ці гриби там сягають вище колін. А їхні шапки сприймаються як зонтики, на які хтось, абияк, понакидав білі клапті з ситцю та пришив їм біли спіднички. Є й інші гриби. Їстівні білі ― великі, м’ясисті. На інші ми вже й уваги не звертали.

Все виглядало наче в казці. Відчуття чогось неймовірного, первородного, дикого. Красиво і, водночас, лякливо. Заходиш в тайгу, ніби опиняєшся поза часом. Все інше відступає на якийсь малозначущий план. Ти поринаєш в невідомий таємний світ. Ти в цьому світі гість, якого не запрошували. Ти там хочеш бути, але ти там непотрібний…

Пізніше мені розповіли, що перший тиждень я ночувала у палатці з хлопцями, не тому, що вони не хотіли ладнати ліжка та укомплектовувати інші палатки, як я думала.

―А чому ж це? ― дуже здивувалася я, чекаючи чергового розіграшу від дотепників.

Та все виявилося дуже прозаїчно для людей, що проживали там, водночас ― шокуючим для нас. Мене приходили виміняти у хлопців за ящик коньяку. Тож у ту ніч не всі спали так безтурботно, як я. Друзям прийшлося чергувати до самого ранку.

Під час перебування в Сургуті, ми нікуди не ходили без наших хлопців, не залишалися самі ― завжди дівчата були під охороною. Для нас, студентів педагогічного вузу, таких правильних, грамотних, впевнених тоді у пануванні правосуддя, це було приголомшливим. Було неймовірно дико спостерігати, як під місцевою школою вишиковувалися в чергу машини, які забирали дівчаток у шкільній формі для розваг… Для нас це були зовсім інші реалії життя. Це були реалії, які неможливо прийняти. Це було таке життя, якого ми не хотіли ― боялися. Це було життя, яке нам було чужим…

Там все вирішували великі гроші. Там вони зароблялися такими, про які у нас, звичайні люди навіть і не мріяли. Чи, можливо, то наша юність, недосвідченість, неготовність до саме тієї дійсності, сформувала у мене враження про той світ. Втім, я знала, що більше я туди не поїду. Крім краси природи, там немає нічого такого, що б могло мене приваблювати.

А от досвід я отримала ― неоціненний. Люди в тих умовах проявляють себе такими, якими вони є насправді. Ті краї, наче лакмусовий папір, проявляють кожного. Ми всі стали іншими ― дорослішими, сильнішими. А найголовніше, я повернулася з розумінням найвищої краси і досконалості нашої землі.

Ми залишили той Сургут з нездійсненними надіями, з розчаруваннями і з радістю того, що ми маємо інше життя. Ті півтора місяці життя, у відверто екстремальних умовах, додали мені уміння розрізняти, цінувати та поважати в людях гідність і честь. Важливо, що навіть моя закоханість, яка мала закінчитися в аеропорті Бориспіль, залишилася сугубо між нами ― тридцятьма студентами…

Кілька років тому, працюючи над черговим, дуже цікавим і масштабним ландшафтним проектом, у розмові з замовником я з’ясувала, що він теж працював із будзагонами у Сургуті. Більше того він, неодноразово, був командиром успішних загонів! Цей поважний чоловік навчався в університеті ім. Шевченка, нещодавно навіть очолював одну з сусідніх областей. Словом, має величезні досягнення у своєму житті. І ви знаєте, той спільний унікальний досвід, формує неабияку довіру між людьми. Той досвід зобов’язує. Ми з ним збудували чудовий сад під Києвом. Хоча, про це згодом…

На фото ми з дівчатами, в обідню перерву, співаємо для будівельників українських пісень. Дівчати з педфаку дуже гарно співали.

Сургут — «Спектр 86».