В дитинстві я дуже чекала, коли все вкриється білими ковдрочками. Навкруги стане красиво й чисто. Бо ж в селі, після осіннього болота, сніг на замерзлій землі ставав справжнім чудом. Та й по сніжку йти було значно зручніше, ніж пробиратися протоптаними між болотом ступаками чи стежками. У нас, в центрі, все було більш-менш нормально, а от до баби Домки добиратися було непросто.

А вже коли сніг, то мене могли відвезти туди саньми або навіть річкою, «через лід». Кожен такий похід ставав для мене справжньою пригодою. Тепло вдягали, замотували і влаштовували в саночках, застелених одіяльцем. Санки у мене були зелені з привареною до них зручною металевою спинкою. До баби Домки мене відвозив батько або старший брат. З батьком було поважно і добре, а от Сергій міг мене в снігу й загубити. Він біг, частенько сані перекидалися і я залишалася лежати в кучугурі. Добре, що брат відчував відсутність грузу і повертався по мене…

Їхати на санчатах дуже круто, особливо, коли ти найменша і тебе всі мають на них возити. Тому вся зима для мене була справжнім святом.

Сніг я чекала. Щодня зранку виглядала у вікно, щоб перевірити чи він уже випав. З мене всі підсміхалися, бо ж знали, що я хочу скоріше уже їздити на своїх санчатах. Але справа була не в тому! Вірніше, не лише в тому.

У нас з батьком була таємниця. Коли випадав сніг, він мені розповідав казки. Так, саме казки. І не читав, а саме розповідав. Ті казки були такими, яких я потім ніколи й ніде не зустрічала. І про такі казки інші діти не знали. Якщо, наприклад, дід Сидір розповідав, то це обов’язково був «Лис Микита», поважав дід Івана Франка. Баба Ксеня любила про «Колобка» розповідати. Не дуже-то я й вірила, що той круглий пиріжок, без начинки, був таким спритним, але слухала. А от батькові казки — окрема історія. Вони були тільки його і він їх розповідав лише мені. Може то й була одна велика казка, яка постійно продовжувалася, змінювалася і була неймовірно складною і цікавою. Ми закривалися у кімнаті, щоб ніхто не чув. Виключали світло, місяць так ясно освітлював все по білому снігу, що в кімнаті були легкі сутінки. У грубі тепло потріскували дрова, хата наповнювалася пахощами маминої кухні. Таке маленьке і таке безмежне дитяче щастя: тепло, смачно, затишно і в любові.

―На чому ми зупинилися? ― запитував батько.

І я мала обов’язково розповісти йому закінчення попередньої історії. Навіть якщо це було в минулому році…

Батькова казка відносила мене далеко в невідомі краї до красивих і сміливих людей, до тих, які віддано кохають і долають ворогів. Імена у всіх героїв були, на той момент, сучасними і найкращими — Лєна, Ігор, Роман, Таня, Сєва. Звісно, красивими там були ті, хто був добрим і хорошим. А от злі і недобрі не були красивими ― мали кожен якусь власну ґанч. Котрась була носатою, а якась ― горбатою, інша ― «сомпливою» чи невмиваною. Серед чоловіків були високі, гарні і розумні. А ті, хто недобрий ― був таким, який не виріс чи просто був таким, що дівчатам не подобався… А вже найгірше для чоловіка було бути брехливим, дурним або ж ледачим. То, вже й справді, ― кара небесна.

Брат з мамою мали свої дружні стосунки. Нас підсміхали.

―В них любов! ― говорили якось так весело і здивовано. Так, у нас була любов. Я знаю, що все, що батько хотів встигнути мені розповісти, він розповідав у тих казках. Він розповідав, а я слухала і запам’ятовувала. Я разом з героями тих розповідей долала всі труднощі, перемагала ворогів, закохувалася у розумних і добрих хлопців… Я так любила той світ батькової казки. Був кінець шестидесятих, телевізора, мабуть, ще і не було у нас. Спілкування, гості, книги― були нормою життя.

Я дуже любила свою сім’ю. Мені там було тепло і затишно. Там був мій величезний світ. Світ, де мене було кому любити і захищати. Тоді я не знала, що так буде не завжди. Що все змінюється, коли ми виростаємо. Дитячий садок, школа ― це було не найкраще з мого дитинства. Найкраще було з батьками, бабами і дідами, з, тоді ще величезною, родиною.

Звісно, все це було дуже давно й ніколи вже не повернеться. Все минає. Але воно було і завжди є у мене, це ― моє. Та й, мабуть, у більшості з нас, щось подібне відбувалося. Приходить час, і вже ми віддаємо все те своїм дітям. Я ж хотіла розповісти своїй Насті всі казки світу. Не знаю, чи пам’ятає вона це тепер, чи ще рано…

Я точно знаю, що ми маємо створювати своїм дітям та онукам їхню особливу, таємну зимову казку. Обов’язково вона має бути для кожного своя ― у кожного власна казка…