Скажу відверто: та казкова скриня, була звичайним ящиком з-під яблук. Але для мене він був омріяним, загадковим та повним справжніх скарбів. Його появи я чекала з завмиранням серця, мабуть, ще й у початкових класах.

Дерев’яний ящик був великим, з проміжками поміж дощечок, тому ми його ретельно вистеляли газетами, щоб було м’якенько. Всі ялинкові іграшки, перестелені папером, зберігалися в ньому. Це були великі скляні кулі, шишки, бурульки, ліхтарики, різноманітні маленькі звірки та пташки — всі розмальовані, з сріблястими блискітками або «позолочені»…

Для кожної іграшки потрібно було прилаштувати ниточку, щоб прив’язати її до гілочки, а деякі мали металеві зажимчики, які чудово причіплювалися самі. Особливо мені подобалися кольорові скляні намиста. Вони були довгими, з дрібних намистин, такими, що якраз вдвоє, за два кінці, гарно розвішувалися на половину ширини ялинки. Це було чудово. Намистини мали різну форму: кульки; довгенькі трубочки з кульками посередині; горошинки, поєднані по дві чи по три; прості трубочки; маленькі бублички… Серед іграшок була «верхушка», красива, срібна, у вигляді трьохярусної чудернацької груші з загадково заглибленими, овальними, розмальованими віконечками.

Все це добро цілий рік зберігалося на горищі. Звісно, не без втрат. Але зі щорічним поповненням. Перед самісіньким Новим роком ящик знімали з горища та заносили до хати. У той самий день, батько йшов в ліс по ялинку. Звісно з друзями! Ялинка обов’язково мала бути високою, до самісінької стелі, густою та красивою. Такою, щоб подобалася мамі. Або хоча б такою, щоб мама змогла зробити вигляд, що саме ця ялинка їй подобається…

Ми з братом, допомагали мамі прикрашати Різдвяне деревце. Деякі іграшки втрачалися у цьому хвилюючому процесі — та то нічого, то ж просто скло!

Найбільше нам подобалося розвішувати поміж прикрас цукерки. Бо пізніше буде дозволено їх помаленьку знімати і з’їдати. Брат був спритнішим — мені часто діставалися від тих цукерок лише обгортки.

Наприкінці — дощик. Це такі дрібнесенькі срібні смужечки, які дуже красиво виблискують на ялинці. Дощик ми купували щороку, він свою красу не міг зберігати так, як скляні іграшки. Був у нас і розмальований, пінопластовий дід Мороз, якого ми ставили під ялинку разом з ведмедем та моїми ляльками…

У новорічну ніч, ми вкладалися спати з намаганням обов’язково запам’ятати те, що має наснитися, бо ж новорічні сни казкові. Я вірила, що всі загадані бажання збудуться у Новому році. Тому засинала, подумки перераховуючи все, про що мріяла.

Ми, у той час, під ялинкою подарунки не шукали. Можливо, це не було заведено в нашій родині, а можливо, і ні в кого. Саме те, що ялинка у нас була, вже було справжнім святом. А коли приходили гості — родичі чи друзі батьків, то всі нам приносили подарунки від самого Діда Мороза, якого зустріли дорогою. Це, як правило, були солодощі або невеличкі іграшки.

Всі сподівання на казку у мене старанно розвінчував старший брат. Хлопці завжди інші, ніж ми — дівчатка. Він насміхався з моєї наївності та довірливості. Але мені завжди здавалося, що всі мої іграшки в цю святкову ніч оживають і зустрічаються з Дідом Морозом, Снігуронькою та всіма тими звірятами, які з ними завжди ходять. А от брат не вірить у них тому, що до таких дітей вони не приходять… Отож він і хоче, щоб до мене вони теж не йшли. Але я вірила і знала, що все має збутися. Все що, я задумала і все, що я забажала. І віра ця у мене є й до тепер…

Щороку, до цього часу, на нашій ялинці є кілька іграшок, які були у тій моїй казкові скрині. Завжди вони мають почесне місце — з самого верху. І зберігаються з великою обережністю. Їх не багато. Та вони, наче й справді, бережуть нашу віру у казку. Вони ніби є свідками того, що у нашій родині завжди була любов та турбота про добро. Ці ялинкові іграшки, дивним чином, проносять ту мою дитячу радість казкового свята через півстоліття. І що цікаво, так це те, що тепер під ялинкою, завжди знаходяться подарунки і для мене, і для всіх рідних. Можливості цієї казкової ночі помітно змінилися з кінця шістдесятих і мені це подобається. А можливо, вся справа саме у тих ялинкових іграшках з мого дитинства, які зберігаються у нас більше п’ятдесяти років…