З життя йдуть люди. Йдуть різні:близькі й дорогі серцю. Йдуть ті, що були друзями, знайомими. Ті, що були важливими і не дуже…

Але люди йдуть завжди і з різних причин. Хтось переходить в інший світ. Здавалося б назавжди. Я вже перестала так вважати. Є такі, які залишаються близькими і ти їх завжди відчуваєш. Відчуваєш присутність незримо, так просто — знаєш, що ця людина тепер поруч. Раніше я дуже болюче переносила втрати близьких людей. Розпач не відступав роками. Так, ніби повітря не вистачало мені після їх смерті… Мені було дуже важко змиритися, прийняти, було важко жити без тих людей.

Але час нам тут дається для того, щоб ми ставали мудрішими, щоб ми більше бачили, глибше відчували і розуміли життя. Коли помер мій батько, мені було боляче так, що здавалося боліла кожна клітина не лише душі, а й тіла. Боліла довго — багато років цей біль наростав. Було таке відчуття, ніби я в цьому світі залишилася одна. Залишилась без підтримки, без поради, без його мудрого слова і дотепного жарту. Єдине, що мені лишилося від батька — це моє прізвище і по-батькові.

Комусь, можливо, здавалося дивним, що я завжди представлялась Тетяною Степанівною. Так я відчувала, десь на підсвідомому, що мала захист і підтримку від батькового імени. Мені знадобилось дуже багато часу для того, щоб я знайшла своє прийняття, переосмислення і змогла відпустити цю втрату. Я не скажу, що мені не болить і тепер. Але це вже не той біль, він вщух. Це вже просто любов і повага, це спрага до спілкування в цьому світі. Тепер це навіть радість від того, що я його розуміла і любила тоді, за життя. Можливо навіть більше, глибше розуміння приходить згодом, коли ми до нього доростаємо.

Мені було двадцять два, коли батька раптово не стало. В той час мені не було з ким про це говорити. Так, загальні фрази, співчуття. «Ну ты как? Не очень?» — запитав мене коханий. Я відповіла: «Нічого». От і всі розмови про найбільшу втрату мого життя. Тоді, для мене, це була катастрофа. Мабуть такий був час і ми всі тоді були такими. Ми не вміли говорити про почуття, ми боялися, чи не знали як говорити про те, про що думаєш, що болить, чого справді хочеш. А чи знали, взагалі, ми тоді чого справді хочемо? Можливо, це лише я була такою закомплексованою? Хто знає.

Пройшло дуже багато часу — третина віку. Прекрасно, що світ настільки змінився, що змінюються люди. Звісно, не всі. Той «homo soveticus» залишився у значної частини нашого населення. Нічого, це історичний процес, який має право йти так, як він іде. Мені сумно від того, що його ми не можемо прискорити, а ті, хто хоче залишити зручні для себе часи — вдало його тормозять. Бо ж вони виборюють право на своє життя і на власне розуміння щастя. А ми вже йдемо вперед і живемо зовсім іншим…

Я часто думаю, якби в юності у мене було менше сумнівів, невпевненості, страхів, внутрішніх заборон, надуманих рамок я б, мабуть, прожила інше життя. Але, разом з тим, я розумію, що враховуючи все те, що я мала, я пройшла чудовий захопливий шлях…

Поряд зі мною завжди є багато різних людей. Деякі з них були близькими, здавалися дорогими серцю, такими, з якими можна розділити все — і радість, і біль. Та чим більші амплітуди в житті ти маєш, тим більше втрачаєш на цьому шляху. За різних причин. Інколи люди з’являються як спалахи, ненадовго, а залишають дуже важливий слід. Моя вдячність до таких людей безмірна. Іноді я дякую що пішли, бо це було благом.

У моменти коли мені було дуже важко, поряд залишалися одиниці. Так, саме одиниці або нікого. Я навчилася це приймати. Дехто потім повертався, а дехто йшов назавжди. Спогади про цих людей дають дивну ностальгію за тим етапом у сприйнятті життя, за щирістю та радістю у спілкуванні, за теплом довіри. Та час нас змінює. Шляхи перестають перетинатися. Ми йдем далі нарізно. Найвірогідніше, ми просто зробили один для одного все, що було потрібним. А далі в житті кожного стоять нові завдання і власні шляхи до вершин.

Прикро втрачати людей тоді, коли все добре. Бо одна справа, коли людина не має сили розділити біль. Буває. Можливо свого стільки, що ще трішки і випалить душу вщент.

Та коли людина не може розділити твою радість, твій успіх, твої особисті досягнення, коли вона засуджує твої мрії та прагнення, коли вона знецінює твою наснагу — це біда. Потрібно йти якнайдалі від цього друга чи подруги. Так я теж втратила багатьох. Ні, не втратила — розійшлися дороги. Бо ж ці люди є, вони живуть і мають свою радість і своє щастя. Я радію з того, що кожен пішов своїм шляхом. Бо якщо твоя присутність їм незручна, вносить в життя напругу, забирає спокій, а вони цього не хочуть — то треба йти. Не варто витрачати сили на тих, кому ви не потрібні.

Бо ж є в світі люди, зустріч з якими здатна сприяти нашому розвитку і зростанню. Бо ж є люди, спілкуючись з якими, ми бачимо як вони змінюються. Незалежно, чи ми поряд все життя, чи ми десь випадково пересіклися і стали близькими.

Це і є ті процеси, які є життям. Бо саме життя — рух, розвиток і зміни. І необов’язково ми маємо бути поряд. Бо сама думка один про одного уже наповнює душу теплом і радістю. Сама думка про те, що є така людина здатна нас надихати.

Я часто чую від людей, як важливо завжди залишатися самим собою. Проте, декотрим здається, що бути тим, хто ти є — означає залишатися статичним. Вони вважають, що це теж саме, що бути постійним, незмінним, завжди передбачуваним, однаковим. Я бачу в цьому найбільшу заблуду, оману, глибоку помилку. Для мене бути тим, ким ти є — означає стати повністю процесом. Зміни відбуваються саме тоді, коли людина прагне бути тим, ким вона є по своїй суті.

А цю суть нам, іноді, доводиться відкопувати в глибині себе протягом усього життя.

Саме твердження «я є такий, яким я є» вже заперечує еволюцію душі. Така позиція, ніби виправдовує власну нездатність, небажання, врешті-решт, лінь до розвитку. А це, власне, і є найважливішим завданням у нашому житті.

Я завжди радію закінченню лютого. Цей місяць для мене є дуже особливим. Коли він минає — починається новий відлік життя. Для мене — це ніби починати писати в новому зошиті, залитому сонячним промінням. Чисто, красиво і неймовірно захопливо, бо йде новий час.

Час, який відкриває нам нові можливості! Час, який дає нам натхнення і впевненість. Час, який нас обов’язково буде змінювати.

Прощайтеся легко, відпускайте все зайве. І відкривайте обійми для нових людей, нових подій, для нового часу…

З весною, дорогі друзі! Натхнення вам та любові до свого життя. Живімо.