Москалю — не дам

Ірина слухала привітання шефа з жіночим днем. Вітав, розпустивши пір’я, мов павич. А слова його брили душу: «Поздоровляю, с праздником. Ну, понятно, какая страна — такие и праздники. Так, что…» Ніби привітав і квіти подарував, а було сумно й гидко. Бо він відбув це — вимушено, демонструючи втому й небажання. Бо змушений. Бо служба. А так хотілося сказати, що ця країна — прекрасна, а такі гнилі сволоти, як він роблять її «не такою»…

Іра поверталася у свою невеличку квартирку. Син уже давно жив власним життям — молодь тепер самостійна. Вдома, як завжди, чисто, тепло й затишно. Але там ніхто її не чекає… А, от Пауль чекає. Він вираховує час, коли вона нарешті знову зможе до нього приїхати. Це так приємно — постійно переходити ніби в інший вимір, в паралельний світ. Такою їй здалася Швейцарія. Вперше, та потім щоразу, вона відкриває цю країну для себе. Жінка щиро радіє тому, що це є і це — реальність…

Вдома вона сама. Завжди згадує, як вони раділи з чоловіком, коли тільки отримали цю квартиру. Народження сина, робота, плани, мрії… Друзі, вечірки, наукова інтелігенція…

Чоловік не пройшов випробування дев’яностими. Всі його бізнес-проекти виявлялися марними. Гроші він не заробляв, а навпаки — втрачав. Після того, як батьки змушені були продати свою квартиру, щоб покрити його борги, все якось зламалось. Поступово, непомітно фінансові проблеми зруйнували їхнє кохання, взаєморозуміння, сім’ю… Ірині було дивно, що коханий спочатку повністю самоусунувся від забезпечення її та дитини, а потім — й зовсім самоізолювався. Він, мабуть, до цього часу не може змиритися з тим, що його геніальні ідеї не приносять прибутків…

Якось, на модному українському курорті, Іра познайомилася з Борисом. Цікавий, розумний, впевнений в собі. Стосунки зав’язалися одразу ж та переросли в роман довжиною у, майже, десяток років. Щоразу, приїжджаючи в Москву, вона могла там залишитися назавжди. Пропонував. Запрошував до переїзду. Але ж як вона могла це зробити? Вдома — родина, син, та все її життя. Тут вона вдома, а там — в гостях. Та ці поїздки вона любила. Бо так хотілося радості взаємності, затишку, тепла, чоловічого захвату. Жінці потрібно, щоб її любили.

Шкода, що її Сергійко не зміг, не втримався, здався, зробив її винною у своїх невдачах. А може й не зробив, а так, для себе, призначив її причиною власної слабкодухості. Чи вона таки не змогла надихати його так, щоб він міг ті «гори звертати». Хто вже це знає. Хіба вона б несла його до тих гір та запевняла би, що то він сам біжить. А ж таки несла! Ой, як же несла. Не втримався, випав з рук та покотився донизу. Навіть до тих потрібних гір він так і не добрався…

Та це вже лише спогади. Стільки років минуло, аж не віриться. Вона часом згадує, як вони купали один одного у старих ночвах на подвір’ї бабиної хатини, яка дісталася Сергійку у спадщину. Як вони тоді тішилися один одним, кохалися. Якими щасливими тоді були…

Саме ця квартира, отримана замість старенької хатини, і стала найбільшим надбанням чоловіка в житті. Вони інколи зустрічаються, він приходить у свою половину. Але не розмовляє й не вітається. Стільки років, а він як дитина — ображається.

Роман з Борисом був для неї ніби якоюсь компенсацією, ніби відшкодуванням краху її кохання, її шлюбу, її надій на щастя в парі з Сергієм. Зустрічі завжди були гарячими, по-дорослому глибокими. Вони багато спілкувалися, зустрічалися з друзями, відвідували мистецькі галереї, просто гуляли. Завжди були разом. Москва має багато можливостей для двох. Іра любила посиденьки з бувшими військовими, адже всі народилися й виросли в одній країні. Друзі були щирими, відкритими, з радістю збиралися на Іринині борщі та вареники. Українська кухня зведе з розуму кого завгодно — не те, що бувших радянських офіцерів. Всі були впевнені, що питання її переїзду назріло і ось-ось вона погодиться вийти заміж. Чи могло таке статися, чи ні — невідомо. Останній приїзд припав на кінець чотирнадцятого…

Розмови стали зовсім іншими. Іра слухала й мовчала. Скільки років цим стосункам, а таке враження, що перед нею інша людина. А може то вже був не чоловік, а телевізор — бо все, що говорив, було звідти.

Іра сіла в поїзд на Київському вокзалі. Вона знала, що вийде у Вінниці і більше цієї дороги в неї не буде. Як добре, що вона не погодилася. Як добре, що не повелася на красиве життя. Бо чого воно там варте? Воно — чуже. А ті люди на Майдані — свої, рідні, дорогі, справжні…

Господи, як таке могло статися, що вона тут? Ні. Більше в цю Москву — ні ногою. Вона знала собі ціну. Вона знала ціну дуже багато чому. Та після тих розмов вчорашнього коханого не стало. Не стало його для неї так, ніби то — був не він. Раніше то був нормальний, розумний чоловік. А цей — телевізор.

«Москалю, не дам. Не дам нічого — ні любові, ні тепла, ні турботи, ні свого борщу. Нехай живе там сам і їсть своє.»

Ірина все думала про те, як же так людина змінилася? Як так, одразу ж, перестала цікавити його її думка, її позиція, її розуміння того, що відбувається у її країні. Це чого вони вирішили, що знають і розуміють більше за неї? За неї — людину, яка тут народилася, виросла, народила дитину, має родину, працює. Чого вони вирішили, що мають право вирішувати за її Україну?!

«Москалю — не дам» — повторювала подумки жінка, в такт биття свого серця та стуку коліс потяга — «Не дам москалю».

Не просто було закрити цю сторінку життя. Не так просто, як забути стукіт тих коліс. Але вона таки зробила так, як і вирішила — не дала йому більше нічого.

Час — річ невпинна, він завжди йде. А жінка хоче, щоб її кохали, жінка хоче тепла і турботи. І це нормально. Стосунки з «нашими» чоловіками не складалися. Чому? А тому, що вони «всі шукають, щоб зручно влаштуватися». Думаю, що може й не всі. Та моя подруга стверджує те, що вона знає. Розмови з самого початку про житлові умови, про дітей і про зарплату. Дивно, бо що ж тут спільного з коханням? «Якщо чоловік самотній,» — розповідає Іра,— «то він хоче влаштуватися так, щоб йому було зручно і вигідно. А все інше — то таке. Бо ж їм діло до старості, та й побут потрібно наладити. А мені це не цікаво. Я хочу жити, а не вирішувати чиїсь проблеми. З мене досить.»

Ось так і з’явився в Іриному житті Пауль. Професор, власник спадкового маєтку, швейцарець. Він став щасливим відтоді, як в його житті з’явилася українська жінка. Зізнається, що наших жінок всі хочуть, але бояться. Бо Українка, як генерал, приїжджає і все стає так, як має бути. А як має бути вона добре знає і сперечатися немає сенсу. Звісно, освічений та інтелігентний чоловік з досвідом має своє ставлення до життя, його думка — це його власне судження. Але до дорослої та, як і раніше, красивої жінки незабаром приїде коханий зі Швейцарії, приїде друг, чоловік. Приїде, тому що йому цікаво де ця жінка живе, як ця жінка себе почуває, йому цікаво знайомитися з її родиною, він хоче ходити вулицями міста, якими ходить вона. Бачите — буває…

Таки знайшовся чоловік, який так як і моя подруга, хоче тепла і любові, який цінує щирість й можливість віддавати і брати взамін.

Шкода, що дуже багато наших жінок знаходять повагу, любов і розуміння в чоловіках з інших країн. А може щастя, що вони все-таки знаходять. Чому вони це роблять — не важко зрозуміти. Кожна окрема жіноча історія вкладається у певні суспільні процеси. Кожна жінка хоче бути щасливою так, як вона розуміє власне щастя.

А вітаючи жінку з 8-м березня, раджу дуже добре подумати, що і як говорити, шановні генерали та директори. Бо якщо жінка цього разу змовчала, то наступного — вона може дуже доступно розповісти хто, що й до чого, яка наша країна та хто саме, її робить «не такою».

Найбільша біда «нашого» чоловіка в тому, що він може собі дозволити не поважати жінку. Не розуміє, що так не буде любові, не буде толку й щастя в житті. А його, щастя, жінці потрібно буде шукати в усьому світі…

Моя Ірина іронізує — «Євроінтеграція, так — євроінтеграція! Я ж патріот своєї країни».

І я впевнена, що кожна наша жінка, де б вона не була, значно більший патріот своєї країни, ніж той чоловік, який шукає зручного місця чи то для служби, чи для спокійного життя. Бо де б наша жінка не була, вона буде дбати про своїх дітей, онуків, про батьків, сестер, братів, бабів і дідів, про батьків бувшого чоловіка, про одиноку тітку…

До речі, моя Ірина багато років після розлучення з своїм Сергієм, таки доглянула свекруху й свекра до смерті та поховала їх по-людськи…

Незабаром до красивої дорослої жінки приїде серйозний самодостатній чоловік — швейцарець Пауль. Приїде, бо має в серці тепло, яке не згасає. Приїде, бо дуже хоче мати поряд розумну, красиву жінку, бо хоче мати в своєму житті любов, бо хоче віддавати свою турботу і ласку саме цій жінці.

Я з радістю планую зустрітися з ними, коли Пауль приїде. Я хочу бачити щасливі очі моєї Ірки. Я хочу бачити, як дорослі люди об’єднують власні життя, заради любови, бо хочуть мати тепло, затишок та душевний спокій, бо хочуть жити в коханні.

Ця історія про одну жінку, разом з тим — про українських жінок. Про наших, яким завжди до всього є діло, які завжди знають, що і як має бути, які можуть все. А головне — про те, що ми хочемо і вміємо любити й поважати себе, своє життя і весь світ…