— Таню, ну чого ми так всі живемо? На кого не подивлюся, у всіх щось не так як треба. У кожного якісь проблеми, всім так важко, всі жаліються. А молодими були такими гарними і розумними. І хто ж міг подумати, що саме так буде складатися життя. І, подивися, у всіх таке. Всім так недобре стає до старості. Чого ж воно, це життя, таке?

— Мамо, кожному своє, не у всіх однаково.

— Ага подивися: і той жаліється, і та плаче, і…. Мені так всіх шкода.

— Мамо, я ж не жаліюся.

— Бо ти не наша. Ти — Коцюбиха!

Так, ми з мамою ведемо щоденні вечірні розмови про сутнє, про втрачені можливості і про швидкоплинність буття. Мама, дякувати Богу, уже розміняла дев’ятий десяток. Але живе в активному спілкуванні з родичами, має багато друзів та, як і повинно бути у наших бабць — частенькі посиденьки, по-їхньому — «корпоративи».

А Коцюбиха я по батьковій лінії. Вони були — Коцюби. Мені такі визначення не заважають, навіть подобаються. Нехай так буде. Мама мої судження слухати не дуже-то полюбляє, втомлюється.

— Ну, хвате. Скільки можна? Всьо, понятно!)

А кому цікаво, я б ще поспілкувалася…

Є такі правила життя.

Прагнеш до грошей будь-якою ціною — ти їх отримаєш, таки будь-якою ціною.

Мрієш про весільну сукню — вона в тебе буде…

Хочеш яскравих картинок життя — ти їх отримаєш.

Але життя таке іронічне, що ти отримаєш саме те, чого ти насправді прагнеш. Ну таки, безпосередньо, саме так воно і буде.

Всі наші помисли і бажання транслюються достеменно й точно.

Не дарма мудрі люди кажуть: «Будь обережним з бажаннями».

Знаю дівчинку, яка дуже хотіла заміж, хотіла весілля з омріяною сукнею та лімузином. Так хотіла — аж, ну!!! Знайшовся хлопець, закохався. Нарешті!
Все відбулося. Але наступного дня картинка змінилася. І виявилося, що далі мрій і не було. Далі пусто. І чоловік для неї виконав вже головну місію — весілля. А далі? А далі все складно…

Бо ж щоб жити разом — потрібно любити. А про це вона не мріяла. Мама не говорила, в книжках не читала. Словом, не заморочувалася…

Чоловік хотів грошей так, щоб вони були і він міг на них мати все. Ні, працювати він був не проти, але ж не за такі мізерні копійки. А хотів, як відомий той бізнесмен, який літає вихідними та на власній яхті по морю пройтися. Оце — життя. Ні, вчитися, розвиватися і напрягати мозги і душу — за мету хлопець не ставив. Бо він же не знав, що той бізнесмен знає кілька мов, економічно грамотний, постійно самовдосконалюється та працює практично завжди. А звідки він це мав знати? Цього ж не видно на тій картинці в Інстаграмі, де чоловік відпочиває на власній яхті. Він просто так хотів теж там бути, на тій яхті, й, неодмінно, пафосно пити той Хеннесі чи ту Мадам Кліко… Навіть позу уже почав відпрацьовувати та й обирати, по можливості, все найкраще. Та й шо тут такого? Він же не дурний, він теж так хоче.

От і став цей чоловік «получати» гроші — так, як він міг. Віджимати у підлеглих, брати на роботі на складі все, що є і може йому знадобитися. Вкладати гроші у «вигідне». А в результаті став на дверях тієї фірми, де працював і почав пропонувати все те саме, але дешевше…

А люди? А шо люди? То ж у нас всі хочуть грошей. І всі знають, що треба попасти “в нужне мєсто, в нужне врємя” і тоді, нарешті, повезе. Тим більше, це ж під такою серйозною фірмою, озьдо, робиться. Чого паритися?

І понеслось. А потім роботодавець те зрозумів, попросив на вихід. А такі гроші були… Може й ще будуть, бо ж він може все зробити дешевше ніж всі, полюбому. Він же ні перед чим не зупиниться: збреше, вкраде, підставить кого завгодно, обманить і викрутить. Бо просто дуже хоче грошей, а не паритися і всьо усложняти. Хто знає, чи далеко він від тої яхти та чи швидко дійде. Все може бути. Він же просто хоче грошей і шо тут такого. Він — як всі…

Одна жінка вийшла заміж за доброго чоловіка. Кохала чи ні — хто знає, стільки часу пройшло, вона й саме вже не знає. Він все по тих заробітках і ті копійки привозив. А вона тут з дитиною. І що це за життя? Почала активний пошук. Звісно, роботи. Знайшла, непогана підтримка для сім’ї. Все б нічого. Але цей директор такий цікавий мужчина та й в особистому житті у нього непонятки всякі… Закрутилося — любов. Так це воно, він — тааакий…

Одружилися. Все, що було раніше, залишили і почали будувати нове життя, для самих себе. Будинок, престижні авто, відпочинки — є чим похизуватися. Та головне — чудові стосунки у родині. Пройшли роки. Та нещодавно вона зізналася своїй подрузі, що думає лише про те, як вона буде жити, коли раптом залишиться одна. Де вона буде брати гроші? Чому такі гнітючі думки, звідки? Коли і чому, в сім’ях на перше місце стають товарно-грошові відносини? Де та любов, чому зникає повага та бажання піклуватися один про одного? Чи багато людей живуть разом лише тому, що діти, родичі, бо шкода ділити майно? Живуть так, для людей, а насправді — кожен своїм життям. Це виняток? Хто знає…

—Дивись яка тьолка!!!

—Та вона ж ніяка, ти шо?!!

—Ти, дебіл. Знаєш хто у неї папа?

Через кілька місяців уже й весілля відгуляли. Хлопець старається, демонструє кохання. А папа, по-сімейному, свою посаду передає у спадок. Все складається добре. Живуть, все мають. Так як треба, як в людей. Став вже й сам папою. Любов завжди для себе він знаходив, це шо — проблєма?

Все було б добре. Та сину немає пуття. Працювати не хоче. Одні гульки в голові. Грошима фітькає, так все просіє. Посаду втратив. Бізнес той, що був(бо ж було треба його мати), ніяких прибутків не дає, а навпаки — треба ше туди вливати. То закрив. Добре, шо ше шось зібрав, але ж хто знає… Життя тяжке. А ще цю, герегу, маю в хаті. За шо ж мені таке наказаніє?!

Закохався хлопець так, що аж мліє при думці про неї. Вона — засвітилася, відповіла взаємністю. Гарні обоє — пара. Засваталися. Готуються родини до весілля…

Раптово його запросила нова батькова сім’я в гості. Поїхав. І там залишився. Одружили на іншій… Так склалося. Залишена дівчина якось пережила цю втрату напередодні весілля. А може й ні. Хто то вже пам’ятає? Давно було, вже пройшло, все минуло так, ніби й не було.

— Так ми добре жили і доньки у нас такі розумні і гарні. А щастя жодна не має. Порозводилися, залишилися самі. Інша вийшла вдруге за інваліда! І внуки ні путя, ні щастя не мають. За що нам таке? Таке це життя тяжке…

Такі історії на кожному кроці, майже в кожній родині.

Дивлюся я і бачу, як вони радіють та кичаться тими своїми здобутками.

Влаштувався, підставив, обдурив, використав, вдало вкрав, обібрав, оббрехав, притворився, вліз в довіру, вдав кохання…

Бо дуже чогось хотів, будь-якою ціною: по-любому, не я буду, землю буду рити, по головах піду, мені ні до кого діла немає, своє візьму…

І таки беруть, домагаються, одружуються по вигоді, крадуть, віджимають, без мила залізуть навіть у сраку й там таки візьмуть своє….

Та й не розуміють, чому так живуть. Воно ж так складно подивитися на своє життя. Бо якщо уважно подивитися, то багато відповідей там є.

Боляче, неприємно до крику. Дивляться туди не всі. Краще і звичніше звинувачувати весь світ, гнобити близьких, принижувати інших.

А насправді все дуже просто. Щось отримати — ще не значить це мати. Домогтися — не значить заробити. Скористатися — не значить отримати толк з того. Вийти заміж має означати — любити. І найголовніше те, що діти вчаться жити у нас, в сім’ї і не з того, що ми кажемо, а з того, що ми робимо. Дуже важко дитині збудувати власне щасливе життя, якщо вона бачила ваше життя у брехні, заздрощах і домашньому насиллі. Не знати, як тій дитині цінувати гроші, коли вона знає, що у вас зарплата у рази менша тих витрат, які ви собі дозволяєте. Очікування і реальність в голові вашої дитини у величезному розриві. А це калічить життя.

Та й правило дуже просте. Нічого й нікому не дається просто так. Все має свою ціну. І та “пруха”, та не зароблена копійка, той незначний(чи значний) хабар, та безневинна хитрість, абсолютно кожен переступ — має свою ціну. Знаєте ви те чи ні, розумієте, чи то для вас вища математика, усвідомлюєте, чи думаєте що це нормально(бо ж всі так роблять) — завжди і абсолютно всім потрібно буде заплатити. Та й плата грошима — найдешевша.

Бо виключно наші зусилля та наша праця, виключно те, що ми віддаємо, дають нам право володіти, мати, користуватися. Взяв більше, чим віддав — заплатиш, та обирати плату і ціну, будеш уже не ти…

Тому-то ми, мамо, так і живемо. А хочемо, завжди, як краще.