Майже для кожної людини приходить час задуматися, що саме залишиться після тебе. Звісно, найважливіше — це наші діти і наші справи. Але є ще — дерева. Враховуючи вік деяких з них, ми розуміємо, що біля них прогулювалися не лише наші батьки, а можливо ще й діди-прадіди. Стоять вони собі такі мовчазні та, може здатися, байдужі…

Людство впевнено оцінює рівень розвитку нації по тому, як у них ставляться до дітей і старих. Цей факт загально признаний і ми намагаємося прогресувати у цьому напрямку. Хоча дехто, банально, лише робить вигляд. А в цілому, ми ще тільки на шляху до рівня розвинутих країн.

Наступна висота у розвитку — це ставлення до тварин. Ми навіть тут почали робити дрібні, але зрушення, силами найрозвиненішої частини нашого суспільства. А далі, я б говорила, не про польоти у космос, а про ставлення до рослин. Вважаю, що немає чого пертися зі своїм уставом за поріг, поки в своїй хаті не годен навести ладу. А ладу, поки що, таки не має. Дуже значна, хоча й малочисельна, частина нашого населення, за своє життя приходить до розуміння значення рослин й формування потреби їх захистити. Я радію від того, що мені випадає таких людей знати багато.

Мій батько, де тільки міг, садив дерева. І не яблуні і груші, хоча були й вони. А він садив верби на острівцях біля боліт, вільху — там, де вологи трохи менше. А от береза, вважав, буде рости скрізь. Посаджена нами обома, горобина чорна біля порогу, багато років слугувала окрасою для хати та годівницею для птахів. Це вже пізніше мама посадила на її місці сливу.

Я ж, поки ми були разом, йому завжди допомагала. Нарубані й затесані кілки верби він старанно забивав у вологий, зарослий травою ґрунт. Я аж ніяк не вірила, що вони будуть рости. А батько сміявся і казав: « Побачимо, Таню, може й виростуть». Я сумнівалася і була майже впевнена, що цього разу, мабуть, батько таки й схибить і ці верби не виростуть. Та й мама старанно іронізувала: «Тоже мені, хазяїн! Всі люди вдома щось роблять, а він по берегах верби садить!». Ну, тут я одразу батькову сторону приймала і вже починала чекати, коли ті верби виростуть. І вони таки виросли. Велетенські красиві дерева. Батька уже давно не було, а вони все росли і росли…
Допоки не настав той момент, коли комусь стало нічим опалювати хату взимку. Тоді й не стало тих верб…

Мені, як людині, яка зв’язала все своє життя з рослинами, дуже приємно зустрічати саме таких людей. Таких, хто прагне створювати, ростити, плекати рослини і своє життя. А тих, хто воліє зруйнувати, вкрасти, схитрувати аби отримати зиск — волію не знати. Набридли…

Тож заходить якось такий чоловік до нашого садового центру і дуже просто каже: « Я відчуваю, що хочу посадити ще дерев.» От саме так і починається оця «пісня», яка веде до глибокого взаєморозуміння між нами і рослинами. І в світі якоїсь щасливої родини з’явиться нове дерево або — ще дерева…

Так, саме у світі щасливої родини. Бо коли людина відчуває що хоче, а не повинна, то це вже зовсім інший рівень життя. З чим я завжди всіх і вітаю! Бо я так само відчуваю людину, яка уже на тому етапі, коли цінує і смакує кожним моментом, кожною хвилиною і кожною квіткою. І тут мова йде не про матеріальні статки, це — дещо інше.

Відчуття, що є бажання садити дерева, приходить не просто так. Це є результатом не лише еволюції душі — це є свідченням того, що людина вміє любити й цінувати власне життя. Це говорить про те, що для людини важливо, щоб його діти могли бачити дорослі красиві дерева і знати, що це надбання їхніх батьків. Бажання садити дерева приходить тоді, коли людина сповнена любові і поваги до свого життя.

Прості вчинки про нас говорять дуже багато. І це не обов’язково має знати весь світ. Є речі, які дуже особисті, я б сказала, дуже інтимні. До таких речей відноситься бажання залишити в цьому житті свій особистий живий слід. Такий, який буде робити добро для всіх, хто поряд. А рослини саме такими і є. Вони живуть, як частина нашої планети, яка власне і забезпечує нам життя. Це так просто і, водночас, так складно для когось.

Проте я дуже раджу одне: вирішили посадити дерева — не спішіть. Добре подумайте, проаналізуйте, відчуйте чи прийдіть до мене, чи до моїх грамотних колег. Бо дуже важливим є те, де саме ви їх посадите. Особливо, якщо ви хочете, щоб під цими деревами бавилися ваші онуки й правнуки. Не вірте, що байдуже де і що садити, це брехня. Якщо хочете, щоб дерево росло і жило десятки, а то й сотні років, посадіть його там, де йому потрібно і так, як йому потрібно. Зробіть це, враховуючи всі можливі фактори впливів. І тоді ваші діти й онуки зростатимуть під їх прихистком від вітру, від сонця чи від лихого ока. Бо в житті всього є.

Та й варто зважати на те, що для того, щоб садити нові дерева, не завжди потрібно винищувати старі. Тут теж потрібно добре думати, все зважувати й аналізувати. Бо одне доросле дерево вартує десятків саджанців. Такі справи необхідно вирішувати з фахівцями. І пам’ятати те банальне: «сім раз відмір — один раз відріж». Будь-яке рішення — відповідальність. За бездумне й невиправдане знищення дерева, людина несе значно більшу відповідальність, ніж більшість з нас може собі навіть уявити. Закони світу діють завжди.

Тож дослухайтеся до себе частіше, може й у вас з’явилося відчуття, що ви хочете посадити ще дерев. Бо саме так, через кожне наше відчуття і збуваються наші мрії — варто лише зробити крок….