Вада

Ученому ― світ, невченому — тьма. Сталий вираз, пише Гугл.

Тепер так просто, щось не знаєш — Гугл в допомогу. В часи мого дитинства та юності так не було. Науку ми брали від роду, від людей, від книжок та від вчителів.

Вчитель у ті часи був чи не найповажнішою людиною в селі. Ну, може ще лікар мав таку вагу.

Ученицею я була старанною. Може колись і занадто. Це вже пізніше я второпала, що і в книжці може бути неправда.

Тепер я дуже прискіпливо ставлюся до того, що читаю, що дивлюся, з ким спілкуюся. Іноді здається, що світ складається з самої інформації. І чим доступніша ця інформація, тим далі вона від істини. У наш час важливішим є вміння аналізувати та відкидати зайве. Часто ми не помічаємо надважливих речей та втрачаємо себе у горах інформаційного мотлоху. Та й брехня, як правило, лягає як по маслу на розслаблену свідомість…

Ще в школі я зрозуміла: якщо уважно слухати на уроці, то вдома можна книжку й не відкривати. Не з кожним предметом так вдавалося, але загалом були непогані шанси мати більше вільного часу вечорами. В мої шкільні роки знання предмету, більшою мірою, залежало від вчителя.

Серед ряду улюблених предметів, у мене був один особливий — історія. Здавалося б, що може бути цікавішим?

Щоб краще зосереджуватися на розповіді учителя, я автоматично щось малювала. Ця звичка у мене залишилася й дотепер. Мій робочий щоденник частенько вкривається загадковими звірятами, чудернацьким драконами та емоційними чоловічками. Ні, це не мистецтво. Це якесь позасвідоме дійство.

Аж ось, у якийсь момент, моя невинна звичка стала дратувати вчителя історії. Якось сиджу, уважно слухаю і малюю собі на листочку. Вчитель родратувався і різко вирвав у мене той листок. Через кілька хвилин я, автоматично, по-тихеньку починаю грамузляти в зошиті — забрав знервовано і його. Я ж знову починаю малювати, але вже в книжці. Вчитель кипить, забирає книжку й жбурляє її на всій стіл. А що я? Не повірите — малюю по парті! Можете уявити? Грандіозний скандал! Під час тих розбірок я все думала: “чого ж він у мене ручку не забере?”. Мені б тоді не було чим малювати…

От такі, непрості стосунки складалися у мене з вчителем історії. Я не розуміла чому, адже він дуже гарно розповідав і мені подобалося його слухати. Та й менше п’ятірки він мені рідко ставив.

А от подібні пристрасті були мало не кожного уроку і з дуже різних причин. То я запізнилася на перший урок і спокійно прошу дозволу зайти до класу. «Риб’яча кров!» — кричить вчитель, бо я реагую на його зауваження без емоцій. А я, в той час, читала французькі романи і в них всі герої мали поводитися строго за етикетом й не дозволяти собі прояву почуттів — звісно ж, я намагалася їх наслідувати.

То посадить мене вчитель поряд з собою за столом, разом з найзапеклішим двієчником, бо йому так зручніше…

Але це все було якось не образливо, навіть цікаво. Уроки проходили жваво і весело. В цілому, ми всі любили історію і поважали Якова Євдокимовича.

Якось він на початку уроку завів дивну розмову. Це, наскільки я пам’ятаю, було у класі сьомому, а може й пізніше.

Яків Євдокимович, зайшовши в клас, мрійливо підняв голову і став намагатися вимовити слово «вода» російською мовою. Він знову і знову транслював протяжне «ааааа», дуже старався та приречено опускав руки, ляскав себе по ногах та брався за голову. Так дуже заповзято, на цьому прикладі, він хотів розтлумачити нам красу російської. Відверто кажучи, у нього це виходило доволі незграбно. Та й з викладанням російської у нас добре справлялася Міла Тарасівна, яка була вчителем від Бога. І там, на її уроках, ми декламували Пушкіна, переказували Тургенєва та виразно читали вголос російську літературу. Здавалося, що історик випадково переплутав предмети.

Головним посилом розповіді вчителя було донести до нас той факт, що російська мова дуже красива і мелодійна, а та, на якій ми розмовляємо — груба і така не делікатна. Але так воно вже є й нам варто знати, що ми ніколи не зможемо так красиво розмовляти, як розмовляють росіяни. І в нього не получається і в нас не вийде. Не такий у нас язик. Навіть не варто починати, не потрібно псувати російську своєю незграбною вимовою. Яків Євдокимович демонстрував нам свій ротовий апарат і дуже яскраво показував, що в нього геть язик не стоїть так, як потрібно. От і все.

Я це слухала й навіть не малювала. Стоїть перед нами дорослий чоловік, велетенський, історик, його всі поважають, а він нам намагається довести, що наша мова не така і ми не такі. В класі було тихо. Не пам’ятаю чи ми це обговорювали, чи ні. Але мені було сумно. Так, ніби всіх нас зробили якимись не такими. А хто такі? Ті, хто вміє гарно казати слово «вода» російською?

У сільській школі наприкінці сімдесятих ми вчилися українською. На уроках російської — відповідно. Але там нам ніхто не протиставляв російську нашій мові. Міла Тарасівна нас вчила любити літературу, поезію, вона вчила нас пізнавати життя за книгами, думати, розуміти написане…

Кажуть друзі, що у мене дуже красномовний вираз обличчя. Я ж думаю, що він такий лише для тих, хто мене добре знає. Вони не погоджуються. Не знаю, чи був на момент тієї розповіді історика він красномовним. Не знаю, про що думали тоді мої подруги і не знаю, як ми всі разом дивилися на того вчителя. Але він свою розповідь не закінчив. Поступово почервонів, став говорити з кожним словом все емоційніше, активно жестикулював. А потім, буквально, вибіг з класу, грюкнувши величезними білими дверима кабінету історії. Та й вже, того разу, не повернувся. До кінця уроку ми читали підручника.

Це все було дивним і не виходило мені з пам’яті. Мені було незручно, мені не подобалося бути якоюсь неповноцінною, з вадою своєї мови. Мені було прикро, що нас всіх робили тим, чомусь «молодшим братом». А інший народ, чомусь був «старшим». Цікаво, що у нас по-сусідству поселилася родина росіян. То в селі жінку називали «кацапочка», а чоловіка просто — Іван. Вони, звісно, розмовляли російською. Знаєте, в селі все на виду. То ці «старші браття» не були кращими ні за кого, були такі, як і всі…

Це вже пізніше я зрозуміла, що може наш Яків Євдокимович втік тоді з класу тому, що йому було соромно нам таке верзти. Можливо, то було розпорядження зверху, провести такі «політінформації» у школах і він був вимушений. А дивлячись на нас, він бачив наших батьків, з якими йому доводилося щодня вітатися. Тому і вибіг з класу. А можливо, він таким чином намагався нас зберегти від повального зросійщення. Важко тепер судити, давно уже немає цього цікавого, енергійного та емоційного вчителя. Багато добрих справ він залишив у селі. Але як того разу, нам він про мову більше нічого не пояснював. Було та й годі.

Ніби дрібниця, може хвилин 10 -15, але їх стало достатньо, щоб знецінити, щоб заронити мені в душу сумніви у собі, у своїй вартісності. Я після того так старанно вчилася вимовляти слова російською, мені так хотілося бути повноцінною, бути не гіршою за тих, хто вміє мелодійно вимовляти «вааада». Що таки навчилася і раніше часто переходила на російську.

Вже тепер, через багато років, згадуючи той урок, я шкодую, що мені довелося його почути. Мені шкода, що у тому віці я ще не вміла відмітати зайве, непотрібне. Я тоді не вміла фільтрувати. Мені шкода, що дуже багато моїх ровесників чули подібні виховні бесіди та, впевнена, що мало в кого вчитель тікав з класу. Тому я дуже добре розумію чому і як російська у нас стала панівною мовою. Знати потрібно багато мов, але нехтувати рідною — найбільша втрата для людини.

Тоді ми так хотіли стати повноцінними, ніхто не хотів бути гіршим від інших. Так сталося, що нас спонукали не знати ще, а вивчати замість. І це найгірше, що могло статися.

Багато моїх друзів все життя розмовляють російською, я від цього їх не менше поважаю й не менше люблю. Але щоразу безмежно тішуся, коли бачу як вони починають писати українською, я дуже радію коли чую, як вони уже розмовляють українською.

Було що було, та ми всі з вами ростемо і дорослішаємо. Ми всі, в більшості, з підлітків стаємо зрілими людьми. Ми всі, кожен по-своєму, досягаємо того моменту, коли стаємо повністю відповідальними за себе та за свої слова.

Нам варто лише ще трохи напружитися і наші діти будуть пишатися нашою і своєю мовою. Потрібно просто більше нікому не дозволити розповідати нашим дітям, що наша мова — не така і що ми — якісь не такі.