Баба Домка, якось, завжди мене хотіла взяти з собою. Куди б не йшла. На посиденьки до Шимчихи чи до Голясихи, чи навіть на Гелову гору до якоїсь жіночки з красивим іменем Мілка. Я хотіла скрізь: до церкви в Турбів, у Вінницю на базар чи просто до кооперації. Навіть у ліс по в’язку, з нею, мені було у велику радість.

Не була моя Домка ідеальною, ой не була. Але ж я її любила, та й люблю дотепер. Бо вона мене хвалила, розказувала, яка я розумна і красива. І взагалі ― розказувала. Все, про що б я не запитала ― вона розповідала. Розповідала вона якось по-особливому, так, що я майже пам’ятаю слова. Я пам’ятаю суть, образи, свої емоції й переживання. З нею у мене був цілий світ. Такий особливий і величезний дитячий світ любові, простого, поступового розуміння всього, що є.

Серед всіх моїх історій з бабою Домкою особливе місце займають походи на цвинтар. На проводи було складніше ― не пускали. Бо ж що в школі скажуть? Немає чого нормальній дитині поміж гробами ходити! Я ж, звісно, ходила. Обережно розглядала гроби та надписи на хрестах. Особливо мене вражали маленькі могилки, дитячі.

―Як таке може бути, що діти тут лежать? ― я довго не могла второпати.

Баба Домка спокійно розповідала, від чого вмирають діти. Я слухала і уявляла всілякі історії, роздивляючись щільні зарослі барвінку на могилах. Навкруги дерев’яні хрести, подекуди ― металеві, а де-не-де ― маленькі ковані оградки навколо могил. Це вже пізніше понаставляли високих огорож. Ніби кожному мерцю дали своє подвір’я…

Я любила цвинтар. Хоча бувала там, мабуть, раз на рік, вражень мені вистачало надовго.

Розгори ― це такий день(здається в червні), коли всі жінки, які втратили дітей, йшли до них на могилки. Жінки пекли коржики, брали цукерки, їжу і трохи якогось винця чи горілочки. Спочатку вони обходили всіх своїх. А потім влаштовувалися біля когось у затінку дерев та велетенських кущів, на заростях трави з красивими бур’янами. Жінки тихенько розповідали ― кожна про своє, плакали, а частенько й сміялися. Ці розповіді мене зачаровували.

Вони розповідали просто, словами, так як воно було. У моєї Домки помер хлопчик ― Коля. В подробиці вона особливо не вдавалася ― лише головою хитала з сторони в сторону, і губи тремтіли на частково беззубому роті.

Бабки і молоді жінки говорили про все, а вже коли випивали по третій, ставало дуже цікаво. Я слухала про недобрих чоловіків і про гарних, з якими можна життя прожити. Про тих, за кого вони не вийшли. І про того, до кого така -то бігала мало не щовечора, так що вже все село знає. А той її бовдур ― так нічого і не баче. А в школі перевіряють, чи в дітей руки не в цибулині ― боронь Боже, щоб дитина те яйце не вкрасила. Сміхолюдники…

Коли поверталися, то мали обов’язково зайти на голодний цвинтар. Там теж були маленькі могилки. Все було старе, трохи занедбане.

― Вмирали сім’ями, так, що мало хто лишився, немає кому, ― пояснювала Домка.

Я ж розносила цукерки і розкладала їх по могилках. Вибирала маленькі, бо на всіх би не хватило. На цьому цвинтарі було не так. Не так доглянуто. Не так тихо і спокійно. Та й роздуми не йшли. Було якось страшнувато.

―Чому він голодний? ― допитувалася я в баби.
―Голодний та й годі, бігом, ― казала вона. ―Давай хуткенько та й пішли.
Ми й справді швидко виходили з старої похиленої загорожі. На худих, вигорілих на сонці, потрісканих воротах висів цепок з колодкою.
―Для чого їх закривають?― мала обов’язково знати я.
―Щоб не повтікали, ― з важким видихом кепкувала Домка. ― Давай хутко, бо ще хтось побаче.
―А що тут не можна бути?
―Не треба.
―Чого ж не треба?
―Бо не треба.

Домка завжди намагалася не сказати зайвого мені. Бо знала, якщо довідаються батьки, то будуть проблеми. Які проблеми, я не знала. Та й допитатися мені було потрібно. А трималася вона, зазвичай, не довго.

―Ба, хто там похований? ― запитала я знову, коли ми вже йшли по дорозі до села.
―Люди, які вмерли від голоду, ― тихесенько сказала Домка.
―Як це від голоду? А чого вони не їли?
―Бо не було чого їсти.
―Як це не було чого їсти?
―Не було, та й годі.

Я довго думала, намагаючись уявити і зрозуміти, як це так могло бути, щоб не було чого їсти. Я знала, що навіть в Домки, яку мама не вважала за добру хазяйку, на відміну від баби Ксені, яка таки була настоящою хазяйкою, в коморі завжди було що їсти. На крайній випадок, можна було взяти окраєць хліба, вмочити його у відро з водою, а потім втопити у мішку з цукром. На тому можна було прожити цілий день. А вже як Ліда зачинала жарити бараболяники на кірогазі у сінях, то вже ми всі ті млинці їли до несхочу.

―Ба, то чого не було що їсти?
―Таню, не було, бо все забрали.
―Куди забирали?
―На заготовки.
―Як це, ба?
―Так, забирали всьо, шо було от і всьо.
―А хто забирав?
―Власть забирала. Тільки, доню, нікому не кажи цього ― не можна. Навіть вдома не кажи. Бо будуть сваритися і не пустять тебе до мене.
―Ба, але ж у нас все є. На городі, в садку. Всього так багато. На деревах вишні і яблука. Навіть калачики в бур’яні можна їсти.
―Все забрали, а до нового люди не дожили. От і вмирали цілими сім’ями, вимирали.― схлипувала моя баба Домка.

Я про це нікому не казала. Думала і якось не вірила. Але знала, що моя Домка дарма б не говорила. Думала і роздивлялася навкруги. На кожному кроці я зустрічала їжу. Ось ще зелепухи сливки, скоро доспіють. А там, в діда, клубніка поряд з огірками. На столі хліб, молоко і варення, про всяк випадок, коли хтось зголодніє. Вже не говорячи про всі ті пиріжки, печені, борщі і холодці, які треба було їсти.

Як, чому і хто забрав в тих людей їжу? Для чого? Кожен має свій город і там все росте. Потім гори всього складають до льоху, у комору. Квасять, запікають, солять, консервують, варять ті варення. Безкінечно садять, сіють, сапають, збирають, копають. Навіть мене заставляють ту картоплю вибирати.

Як це немає чого їсти?

Звісно, потихеньку я про це перестала думати. Вже пізніше, коли баба Ксеня розповідала, як вони виживали у голодовку, я розуміла про що була мова.

Та відкрито в моїй сім’ї про це розпочали говорити значно пізніше. А баба Домка мала сміливість мені розповісти це наприкінці 60-х. І я дотепер пам’ятаю і її слова, і її схлипування, і бубніння собі під ніс. Чи то були молитви за померлих, чи то прокльони тій власті?… Я знала, без обговорення, якщо комуніст ― то це вже не людина. Це ніхто, ніби-то, й не говорив, але я знала. І найбільший стид, якщо вже хто поїхав десь з села, а коли приїхав, то вже став по-руськи говорити. Ми з того сміялися, бо ж дурень, та й годі.

Багато спливло часу. Немає дуже давно моєї Домки, але її прагнення до волі, її сміливість говорити те, що вона думає, уміння плакати, коли болить, сміятися і реготати, коли добре ― завжди у моєму серці. Вона одна, в ті часи, розповідала мені правду життя. Чому лише мені? Можливо тому, що я запитувала і дуже хотіла слухати. А може тому, що вона мене любила…

На фото: мої баба Домка, дід Лавро, хресна моя тітка Ліда і мій батько Степан. Думаю, що це початок 50-х років минулого століття. Всі вони тоді ще навіть і не знали, що я в них буду і що вони всі будуть мене дуже любити. Тепер всіх їх уже давно немає тут, та я їх любитиму завжди.