Де та мама, в шістдесятих — сімдесятих, знаходила красивий одяг?! Важко навіть придумати. Все, що було в магазинах, викликало сум і безвихідь. Але їй вдавалося завжди десь, при нагоді, щось цікаве відхватити. Хтось отримував якусь посилку і задорого продавав красиві речі. Хтось звідкись щось привозив і пропонував купити. Вона завжди використовувала нагоду мати в гардеробі щось пристойне. У ті часи це було непростим завданням. Варто було чи ні ― не знаю, адже ми тоді були всі в одних умовах!

А хто з мого віку не страждав від необхідності підв’язувати колготи чи рейтузи додатковою резинкою? Бо ж інакше вони зрадливо сповзали аж до колін. Про яке внутрішнє дівоче достоїнство можна було говорити, коли з-поміж ніг невблаганно теліпалася така делікатна річ? Не знаю як-кому, а мені від того в душі був ґвалт.

Посеред того всього у пам’яті, яскравими спалахами, виринають красиві і зручні речі. Біле, прозоре, з чудовим жабо платтячко було дрібно розмальоване голубо-синьо-сірими горобчиками та зеленими гілочками. Воно було без рукавів, а донизу трохи розкльошене. Під це платтячко мені обов’язково вдягали білий атласний чохол. Бо воно було прозорим, а так не годиться. На всі свята, допоки я з нього не виросла, я була одягнена в ньому. Платтячко в горобчики мені дуже подобалося, ні в кого такого не було. Добре, що в дитинстві я росла виключно в висоту, тому це платтячко у мене залишалося довго. І цікаво, що пройшло приблизно п’ятдесят років, а я пам’ятаю його до дрібниць. І горобчиків тих, і гофроване біле жабо пам’ятаю…

Найбільше мене дратувало, коли про якусь недолугу річ говорили «бо це воно так задумано», або «ти не розумієш». А вже пізніше казали: «о вкусах не спорят, одной даме нравится апельсин, а другой — свинной хрящик». Або ще купу всякого лайна, яке виправдовувало несмак та убогість тодішньої легкої промисловості. Тож, моя мама і замовляла мені одяг у модних швачок, мені в’язали плаття і костюми продвинуті майстрині…

А вже пізніше справжнім раєм для всіх дівчаток стали імпортні товари «на заготовки», тобто на гарбузове насіння. Ото вже було щось!!! Бельгійські пальто, плаття і костюми, неймовірні чобітки та туфлі почали з’являтися у моєму гардеробі. Та, скажу я вам відверто, на той час, відчуття від якісного та красивого одягу були неймовірними.

Можливо хтось і скаже, що одяг ― не головне, що важливіша суть людини, чи як-то кажуть — моральний облік. Та говорити можна все, що завгодно. Але ж по суті, від нормального зовнішнього вигляду ніколи не постраждає наш багатий внутрішній світ!))

Особливо мені запам’яталося, з вісімдесятих, моє червоне плаття з білим ажурним комірцем та білим тонким ремінцем. Рукав «летюча миша», від талії сонце-кльош і насичений червоний колір. До цього плаття мама мені купила червоні туфлі того ж кольору, з білою полосою по зовнішній стороні. Тоді це було офігенно!!! Коли ми, студенти, працювали на величезній медичній конференції, то мене всі так і називали ― «Татьяна в красном платье». Бо завжди хороший одяг вигідно виділяв людину.

Чи є одяг визначальним? Звісно, ні. Але так приємно, коли в тебе є щось красиве і таке, що тобі пасує і яке ти дуже любиш.

Окрема розмова, в роки нашої юності, була про головні жіночі аксесуари ― бюстгальтери. Пам’ятаю свій перший ― мама його купила дуже красивим. Ніжного рожевого кольору з тонким білим мереживом. Він навіть був з чашкою мого розміру. Але в об’ємі ― він був не мій. Його довелося вшити з двох сторін. Ну таке…

Тож, вже десь з кінця першого курсу, освоївшись, ми познайомилися з дуже надійними і крутими хлопцями ― «фарцовщиками». Все почалося, звісно, з модних цигарок: Ronhill, More, Dumond… Впевнена, що є ті, хто пам’ятають. Було не дешево, але ми якось умудрялися. Батьки, звісно, не знали.

Та це були дрібниці в порівнянні з бюстгальтерами. Дівчаткам, хто мав перший чи другий розмір, було простіше. А от мені було не просто підібрати варіант, з відповідністю розміру чашки та об’єму. Але спритні хлопці, яких ми називали знаково ― «фарца», мали все і таке, як треба. Гаразд, тут я зупинюся з описом подробиць, щоб не турбувати чиєсь, можливо, занадто шляхетне світосприйняття. Та уточню, що коштував цей справжній шедевр― 35 крб., при нашій звичайній стипендії у 40 карбованців! Приходилося вжимати свої витрати.

А-от про ще одну свою незабутню річ, я розповім. Це була зелена кофтинка. Тонкий мохер, «летюча миша», горловина елегантно переходила у делікатний волан. Такими ж воланчиками закінчувалися і рукава біля зап’ясть. Кофтинка була укороченою, з широкою в’язаною резинкою на талії. Вона була фантастичною: легка та м’яка, мов хмаринка. А ще вона була прозорою. Та мені вже було не п’ять років і ніхто не міг мене змусити вдягати під неї той чохол!

В цій кофтинці одна з моїх подруг їздила до свекрухи на оглядини, інша ― до коханого на зустріч під час його армійської служби. В ній подруги ходили фотографуватися в фотоательє. Здається, що її любили всі. Та я цю зелену просто носила…

З нею є один епізод, про який я, неодмінно, маю розповісти. Я проходила педагогічну практику в профтехучилищі, йшов 1987 рік. Міське ПТУ, на уроки хлопці ходили по чоловік десять з групи. Як їх зацікавити уроками біології, було важко навіть уявити. Тоді я вперше побачила краплини засохлої крові на рукавах. Це був мій п’ятий курс інституту: я навчалася за індивідуальним планом та працювала в медичному училищі. То мої учні, на той час, завзято співали «Пєрємєн!!!», були дуже розумними, красивими і продвинутими. Серед них були відмінники, рокери, металісти… А в ПТУ, яке було поряд ― все навпаки. Я ніби попала в інший світ…

На свій другий урок я одягла саме ту зелену кофтинку. Не знаю як, та до кінця заняття в аудиторії було вже більше половини класу. На наступні уроки вони приходили всі, декому не вистачало місць.

Після перевірки моїх занять, завкафедрою педагогіки всім розповідав про те, як я майстерно використовую педагогічні методи та прийоми у роботі з складними підлітками. Я й справді добре володіла матеріалом і вміла працювати з учнями. Та для себе я знала, що вирішальну роль зіграла моя прозора зелена кофтинка у тандемі з офігенними бюстгальтерами від уманських фарцовщиків. Добре це чи погано? Хто знає, все відносно. Зате я впевнена, що почуття естетики в цих хлопчиків безумовно виросло, та й знання з біології, тоді, вони добре підтягнули. Бо на моїх уроках відповідали, непогано орієнтувалися в предметі й старанно піднімали руки, чого на інших заняттях, практично, не було.

Трохи згодом у мене з’явився зелений костюм. Спідниця у складки, топ і піджак у зелено-білі клітинки. Його я носила ще й у дев’яностих… Коли я згадую цей свій костюм, у мене тепліє в душі…

Потім змінилося все. Мама більше не могла мені купувати красивих речей. Їх не було. Точніше вони були, але перестали бути досяжними. Складно всім нам було пережити той час, коли навіть нові шкарпетки були в радість.

Тепер все по-іншому. Але, як і завжди, я дуже люблю бачити красиво одягнених людей. Коли навколо люди одягнені по погоді, зручно і красиво ― значить у суспільстві не все так і погано.

Зараз у поповненні гардеробу мені допомагає уже не мама, вже донька піклується про мій зовнішній вигляд. Мій душевний друг Олександр Очеретний дбає про те, щоб я завжди була на рівні! Та й чохли під прозорі речі я знову одягаю!))

Як і раніше, я маю такі речі, які люблю і в яких мені комфортно та змістовно. І я впевнена, що одяг далеко не завжди просто одяг. Я впевнена, що наш зовнішній вигляд, дуже часто красномовніший за нас. Адже, навіть з першого погляду, можна зрозуміти дуже багато чого, про будь-яку людину.

Все, що ми обрали зранку у гардеробі, може розповісти про нас і про наш настрій дуже багато навіть тоді, коли ми просто вдягли джинси і футболку…