Якщо невеличкий шматочок помірно підсохлої штукатурки, яка такими брилками валяється біля нещодавно відштукатуреної, ще вогковатої стіни, потихеньку терти об цю ж саму стіну, то все перетворюється на таку тонесеньку цівочку, нібито, ніжного пісочку…

І ця цівочка так гарно і рівномірно спадає і укладається у таку красиву гірочку. Шур-шур, шур- шур…

Так якось затишно і тепло на душі стає, шур-шур, шур-шур…

І думки такі дивні й різні, в голові з’являються і ніби вони там літають, так стрімко і вільно. А навкруги дуже тихо і дуже спокійно. Шур-шур, шур-шур…

І тобі якось так легко, ніби ти сама, як той пісочок ― летиш і так м’яко падаєш. Шур-шур, шур-шур…

З’являються такі відчуття, ніби навколо невагомість, нічого немає, тільки ти так глибоко пірнаєш і так хутко виринаєш. Шур-шур, шур-шур…

Славно, ніхто не заважає, ніхто не кричить. Шур-шур, шур-шур…

Весь світ зійшовся біля тебе і так щиро розступився. І все світло, сонячно, яскраво. Шур-шур, шур-шур…

Як же добре, як цікаво! Просто так, як мені і було потрібно. Шур-шур, шур-шур…

А внизу вже виокремилися загадкові гори того пісочку. Вони, наче дружньо туляться одна до одної. Котрась з них ― струнка і височенька, а якась ―широка, розлога. Шур-шур, шур-шур…

А ще такі цікаві і загадкові запахи. Улюблена моя мокра пилюка, вогкий пісок і ще щось таке цікаве сіре і пахне повністю сіро. Шур-шур, шур-шур…

Ось вона свобода, я ― вільна! Ніхто до мене нічого не має і не лізе, нічого не чутно. Саме так найкраще! Шур-шур, шур-шур…

Немає часу, немає умов, немає вимог, нічого не потрібно, хороше. Шур-шур, шур-шур…

― Озьдо вона! Тут! Йдіть сюди!
― Туто, за грубою, в куточку сидить!
― Таню, що ти тут робиш?!
― Дивіться вона втекла і сховалася!!!
― Безсовісна дитина. І в кого вона така вдалася?!

Так, на жаль, закінчилася моя чудова, філософська частина одного дня у дитячому садку. Поряд будувався новий будинок для старшої групи. Пізніше нас в нього і перевели. Але там вже було зовсім не так, як у той день…

Мене вивели на вулицю, там уже сутеніло.

…За мною спочатку приходив старший брат, йому сказали, що мене уже забрали. Потім прийшла мама ― вирішили, що забрав батько. Потім прийшли всі разом і вже з усіма “садіковськими” почали шукати. Поряд ставок, то мабуть батьки трохи пережили. Навіть до баби Домки встигли збігати, бо “де ж її ще шукати?!”

Всі бігали, кричали, мене гукали. Я їх не чула, ну не чула. Мені ж було не до них. Шур-шур, шур-шур…

Нічого мені за це не було. Бо у мене був батько. Він мене взяв на руки і поніс додому. І все. Ніхто нічого не казав ― мовчали. Він сміявся. Знаю, йому подобалося, що я вмію думати. Що вмію думати наодинці. Що я вмію думати і нікого не чути, щоб мені не заважали. Я знала, батько мене любить і завжди захистить від них всіх. Бо він все знає і все може. І він найсильніший і найкращий у цілому світі…

Мені завжди було з ним спокійно і затишно. Мені з ним було добре.

Я знала: батько мене любить.